„Ковалю Вакуло, проси въ мене всёго, що ні єсть найлучшого въ моімъ царстві, все віддамъ тобі. Прикажу тобі зробити золоту кузню, й ти станешъ кувати срібними молотами.“ — „Не хочу,“ сказавъ би я цареві, „ні каменівъ дорогихъ, ні золотоі кузні, ні твого царства: дай лучше мою Оксану!“
„Бачъ, який ти! Тільки мій батько самъ не такий. Побачишъ, коли вінъ не ожениться зъ твоєю матірю!“ промовила, лукаво усміхнувшись, Оксана. Але дівчата не приходять. Що бъ отсе значилося? Давно вже пора колядувати. Мені робиться скучно.“
„Богъ зъ ними, моя красавице!“
„Якъ би не такъ! зъ ними певне прийдуть парубки. Тутъ то підуть бали. Міркую, якихъ наговорять смішнихъ историй!“
„Такъ тобі весело зъ ними?“
„Та вже жъ веселіще, ніжъ зъ тобою. А, хтось стукнувъ; певне дівчата зъ парубками.“
„Чого мені більше ждати?“ говоривъ самъ до себе коваль. Вона глузує зъ мене. Ій я хиба стільки дорогий, що перержавіла підкова. Але коли-жъ такъ, то не достанеть-
