Корній Чубъ, и козакъ Касянъ Свербигузъ. Та, на честь іі сказати, вона вміла штучно обходитися зъ ними: ні одному зъ нихъ и на умъ не приходило, що въ нёго є соперникъ. Иде бувало набожний мужикъ, або дворянинъ, якъ називають себе козаки, одягнений въ кобенякъ зъ відлогою, въ неділю до церкви, або, коли погана погода, въ шинокъ — то якъ не зайти до Солохи, не попоісти маснихъ зо сметаною варениківъ и не побалакати въ теплій хаті зъ розмовною и вгодливою хозяйкою? И дворянинъ нарошно для сёго робивъ великий клинъ, закимъ дійшовъ до шинку, и називавъ теє — заходити по дорозі. А якъ пійде бувало Солоха у свято до церкви, надягнувши ярку плахту зъ китайковою запаскою, а поверхъ неі синю юпку, на которій зъ-заду нашиті були золоті вуси, и стане прямо близь правого крилоса, то дякъ уже певно закашлювавсь и прискулювавъ мимохіть у ту сторону очи; голова гладивъ вуси, замотувавъ за ухо оселедець и говоривъ до сусіди, що стоявъ коло нёго: „Ехъ, хвацька баба! чортъ-баба!“ Солоха кланялася кождому и кождий думавъ, що вона кланяється ёму одному.
Але охочий мішатись въ чужі діла заразъ помітивъ би, що Солоха була привітливішъ
