усёго зъ козакомъ Чубомъ. Чубъ бувъ удовець: вісімъ скиртъ хліба завше стояло передъ ёго хатою. Дві пари дужихъ волівъ кождого разу виставляли своі голови зъ городженоі шопи на вулицю и ревали, коли забачили идучу куму, корову, або дядька, товстого бика. Бородатий цапъ вилізъ на саму кришу, и мекекекавъ відтамъ різькимъ голосомъ, якъ городничий, дражнючи ходячихъ по двору индиківъ, и обертався задомъ, коли зуздрівъ своіхъ неприятелівъ, дітваківъ, знущаючихъся надъ ёго бородою. Въ скриняхъ у Чуба водилось багато полотна, жупанівъ и старосвітськихъ кунтушівъ зъ золотими галонами: покойна жінка ёго була щоголиха. Въ огороді, окрімъ маку, капусти, сонішниківъ, засівалося ще кождого року дві грядки тютюну. Все теє, думала Солоха, не лишнє буде прилучити до свого хозяйства, завчасу роздумуючи объ тімъ, який воно прийме порядокъ, коли перейде въ іі руки, и подвоювала свою прихильность до старого Чуба. А щобъ якимъ-небудь побитомъ синъ іі Вакула не підъіхавъ до ёго дочки и не встигъ придбати всёго собі, а тоді-бъ певно не допустивъ ій мішатись ні въ ві-що, вона взялася до звичайного способу всіхъ сороколітніхъ
