дешъ дорогу. Ехъ, яку купу снігу напустивъ въ очи сатана!“
Дороги однакже не було видко. Кумъ, одійшовши на-бікъ, бродивъ у довгихъ чоботяхъ то въ-задъ то на-передъ и наконецъ набрівъ прямо на шинокъ. Ся знахідка такъ ёго врадувала, що вінъ и забувъ все и, зтріпавши зъ себе снігъ, увійшовъ въ сіни, не дбаючи й крихти про оставшогося на вулиці кума. Чубові міжъ-тимъ повиділось, що вінъ найшовъ дорогу. Станувши, взявся вінъ кричати на все горло, але, бачучи, що кумъ не приходить, рішивсь ити самъ. Пройшовши трохи, побачивъ вінъ свою хату. Сугроби снігу лежали около неі и на криші. Хлопаючи ззяблими на студені руками, взявся вінъ стукати въ двері и повелющо кричати на свою дочку, щобъ отворила.
„Чого тобі треба?“ сурово закричавъ вийшовший коваль.
Чубъ, пізнавши голосъ коваля, відступивъ трохи назадъ. „Е, ні, се не моя хата,“ говоривъ вінъ про себе: „въ мою хату не забреде коваль. Упять же, якъ придивитися гарненько, то и не ковалева. Чия-бъ отсе хата? Отъ на! и не пізнавъ! отсе-жъ
