чався?“ промовивъ вінъ тимъ самимъ голосомъ: „Я хочу колядувати та й годі!“
„Еге! та ти відъ словъ, бачу, не зхаменешся…“ У слідъ за сими словами Чубъ почуявъ болячий ударъ у плече.
„Та отъ, отсе ти, якъ я бачу, зачинаєшъ уже й битися!“ промовивъ вінъ трохи одступаючи.
„Рушай, рушай!“ гукавъ коваль, нагородивши Чуба другимъ тузаномъ.
„Що-жъ ти!“ промовивъ Чубъ такимъ голосомъ, у которімъ виображалися и біль, и досада, и боязнь: „ти, бачу, не на жартъ бєшся, та ще й боляче бєшся!“
„Рушай, рушай!“ закричавъ коваль и захлопнувъ двері.
„Диви, якъ розходився!“ говоривъ Чубъ, оставшися самъ на вулиці. „Ану попробуй, та прийди! бачъ який! ото велика цаця! Ти думаєшъ, що я на тебе суду не найду? Ні, голубчику, я піду, та піду прямо до комисара. Ти въ мене будешъ знати! Я не подивлюсъ, що ти коваль и маляръ. Але якби подивитись на спину и плечі: я думаю, синці є. Мабуть боляче попобивъ, вражий синъ! Шкода, що студено, та не хочеться скидати кожуха! Погоди-жъ ти, бісівъ ковалю, чортъ
