побивъ би тебе и твою кузню: ти въ мене потанцюєшъ! Бачъ, проклятущий шибеникъ! Та, атже-жъ теперъ нема ёго дома. Солоха, думаю, сидить сама. Гм… воно, знай, недалеко відсіля — піти-бъ! Часъ теперъ такий, що насъ ніхто не застане. Може и того буде можна… Бачъ, якъ боляче попобивъ, проклятущий коваль!“
Тутъ Чубъ, почухавши свою спину, відправився въ другу сторону. Приємность, що дожидала ёго на-впередъ при зобаченю зъ Солохою, зменшала трохи біль и робила нечутнімъ и самъ морозъ, которий тріщавъ по всіхъ вулицяхъ, незаглушуваний свистомъ завірюхи. Часами на лиці ёго, которого бороду и вуси метіль намилила снігомъ проворнішъ усякого цирульника, що по тиранськи хапає за нісъ свою жертву, показувалася на-півъ солодка міна. Та якби снігъ и въ-задъ и въ-передъ не перехрещувавъ усёго передъ очима, то довго ще можна було-бъ видіти, якъ Чубъ зупенявся, почухувавъ спину, промовлявъ: „Боляче попобивъ, проклятущий коваль!“ и знову відправлявся въ дорогу.
