нуть особу моєго звания? Дійде до отця Кіндрата!…“
Але обави дяка були иншого роджаю: вінъ боявсь більшъ того, щобъ не пізнала ёго половиця, котора й безъ того страшною рукою своєю зробила зъ ёго здоровоі коси тонесеньку. „Ради Бога, добродітельная Солохо!“ говоривъ вінъ, дріжачи всімъ тіломъ: „ваша доброта, якъ говорить писаниє Луки, глава трина… трин… Стучаться, ій Богу, стучаться! Охъ зховайте мене куди-небудь!“
Солоха висипала въ кадку вуглє зъ другого мішка, и неконче объємистий тіломъ дякъ влізъ у нёго и сівъ на саме дно, такъ що на-верхъ нёго можна було насипати ще зъ-півъ мішка вугля.
„Здорова була, Солохо!“ сказавъ, входячи въ хату, Чубъ. „Ти може й не дожидала мене, га? правда, що не дожидала? Може я перешкодивъ…“ продовжавъ Чубъ, показавши на лиці своімъ веселу и значущу міну, котора завчасу давала пізнати, що необоротлива голова ёго трудилася одпустити який-небудь колючий и вигадливий жартъ. „Може ви тутъ забавлялися зъ кимъ-небудь!…
