слідомъ за дівочою юрбою, міжъ которою ёму почувся голосъ Оксани.
Такъ, се вона! стоіть, якъ цариця, и блищить чорними очима! Ій розказує щось якийсь парубокъ; певне щось забавне, бо вона сміється. Неначе мимовіль, самъ не розуміючи якъ, пропхався коваль крізь товпу и ставъ біля неі.
„А, Вакуло, ти тутъ! Здоровъ бувъ!“ сказала красавиця зъ тою самою усмішкою, котора ледве зъ ума Вакулу не зводила: „Ну, багато наколядувавъ? Е, який маленький мішокъ! А черевики, которі носить цариця, діставъ? Дістань черевики, то вийду за-мужъ!“ И засміявшись побігла зъ гуртомъ.
Якъ укопаний стоявъ коваль на однімъ місці. „Ні, не можу, нема силъ більше…“ промовивъ наконець. „Але, Боже ти мій, відчого вона такъ дідьче гарна? Іі поглядъ, и мова, и все, ну, отъ такъ и палить, такъ палить… Ні, не въ моготу вже пересилити себе! Пора положити конець усёму: пропадай душе! піду утоплюся въ полонці, и поминай якъ звали!“
Тутъ рішущимъ крокомъ пішовъ вінъ напередъ, здогонивъ товпу, порівнявсь зъ Окса-
