самъ утікъ изъ Запорожя, сёго ніхто не знавъ. Давно вже, літъ зъ десять, а може и зъ-пятнадцять, вінъ живъ у Диканьці. Зъ-початку вінъ живъ, якъ справдешній Запорожець; нічого не робивъ, спавъ три четвертини дня, івъ за шістёхъ косарівъ и випивавъ за однимъ разомъ майже по цілому відру; впрочімъ було де и зміститися, бо Пацюкъ, не вважаючи на невисокий ростъ, въ ширину бувъ досить замашистий. До-того шаровари, що вінъ носивъ, були такъ широкі, що хоча-бъ вінъ зробивъ крокъ незнати-який великий, то нігъ зовсімъ не було помітно, и здавалося що якась виннича кадка сунулась по вулиці. Мабуть и те саме подало повідъ, прозвати ёго пузатимъ. Не минуло и кілька неділь після прийстя ёго въ село, якъ усі вже й знали, що вінъ знахарь. Чи занедужавъ хто, заразъ покликавъ Пацюка; а Пацюкові треба було тільки пошептати кілька словъ, то недугъ неначе-бъ рукою однявъ. Чи трапилось, що голодний дворянинъ подавився рибиною кістю — Пацюкъ умівъ такъ штучно ударити кулакомъ у спину, що кість и відправлясь куди ій слідує, не зробивши ніякоі шкоди дворянському горлу. Послідніми часами ёго рідко вида́ли де-небудь. Причина сёму була мабуть лінивость, а може
