добрихъ людей такъ, що пасішника, прости Господи, мовъ того чортяки всі лякати муться! Нехай лучче якъ доживу, — коли Богъ дасть, — до нового року та надрукую другу книжку, тоді можна буде пострахати марищами зъ того світа, та дивами, які чинились у старовину, въ християнській стороні нашій. Міжъ тими оповіданнями може бути, знайдете побрехеньки Й самого пасішника, які розказавъ вінъ своімъ онукамъ. Аби слухали та читали, а въ мене либонь, — отъ тілько лінь проклятуща гра́батись, — набереться і на десять такихъ книжокъ!
Такъ отъ я бувъ уже забувся саме найважнійше; якъ будете, панове, іхати до мене, то простісінько беріться по стовповому шляху на Диканьку. Я навмисне і написавъ іі на першому аркуші, щобъ хутнішъ добрались до нашого хутора. Про Диканьку-жъ, думаю, ви начулись доволі. І то сказати, що тамъ будинокъ не потакъ якого небудь пасішникового куріня! А про садокъ нічого й казати: у Петербурзі вашому, певне, не здибати такого! Якъ приідетежъ у Диканьку, спитайтесь тілько у першого зустрічного хлопьяти, що пасе, въ засмальцёваній сорочці, гусей: „А де живе пасішникъ Рудий Панько?“ „А онъ тамечки!“ скаже вінъ, показавши пальцемъ, і, коли схочете, доведе васъ до самого хутора. Прошу тілько не дуже то закладати назадъ руки та, якъ то говориться, финти́ти, бо шляхи́ по нашихъ хуторахъ не такі рівні, якъ передъ вашими будинками! Хома Григоровичъ, отъ позаторікъ, якъ іхавъ зъ Ди-
