Такъ ви хочете, щобъ я вамъ розказавъ про діда? — Добре, чомужъ не потішити оповідкою!
Охъ, старовина́, старовина́! Що за радість, що за втіха впаде на серце, якъ почуєшъ про те, що давно́, давно́, і року ёму і місяця нема, діялось на світі! А якъ вплутається ще якій небудь родичъ, — дідъ або прадідъ, — ну, тоді і рукою махни: бодай я похлинувся за акахвистомъ Великомучениці Варварі, коли не привиджується, мовъ би самъ усе те робишъ, — неначе влізь въ прадідівську душу, або прадідівська душа гуляє въ тобі..... Ну, мені нема гіршъ якъ оті наші дівчата та молодиці: зъявись тілько імъ на очі, — заразъ: „Хома Григоровичъ, Хома Григоровичъ! а ну-те, — яку небудь страховинну казочку! ось нуте бо, нуте!“ та-та́, та-та́, та-та́, — і почнуть, і почнуть.... Розказать-то, звісно, не штука, та подивіться, що робиться зъ ними по́тімъ у постелі. Аджежъ я знаю, що кожна тримтить підъ укриттямъ, мовби іі пропасниця трясе, і радабъ зъ головою влізти въ кожухъ. Дряпне объ горщикъ мишъ, сама якъ небудь зачепить ногою кочергу, — крий Бо-
