же! — і душа́ въ пья́тахъ. А на другий день, якъ нічо́го не було́; чіпляється знову: розкажи ій страшну́ казку, та й годі! — Щожъ-би таке розказать вамъ? Одразу і не наверзеться на думку.... Такъ, розкажу я вамъ, якъ відьми грали зъ покійнимъ дідомъ у дурня. Тілько зара́ні прошу васъ, люде добрі, не збивайте зъ пантелику, а то такий кісіль вийде, що соромъ буде въ ротъ взяти! — Покійний дідъ, треба вамъ сказати, бувъ не зъ простихъ за свого часу козаківъ. Знавъ і твердо-онъ і словоти́тлу поставити. Въ свято одче́ше було апостола такъ, що теперъ і поповичъ инший нехай сховається! Ну, сами́ знаєте, що въ тодішні часи, коли зібрати зо всёго Батурина письменнихъ, то нічого булобъ і шапки підставлять, — въ одну жменю можна було-бъ усіхъ убгати. То́жъ-то нічого й дивуватись, що всякий, хто було зустрінеться, вклонявся дідові мало не въ поясъ. — Одногожъ разу здумавъ вельможний гетьманъ послати за чимсь до цариці грамоту; тодішній повковий писарь, — отъ, лиха́ годи́на ёго знає, прозвища не згадаю.... Вискря́къ не Вискрякъ, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцёкъ не Голопуцёкъ… знаю тілько, що якось чу́дно починається те мудре прозвище, — покликавъ до себе діда і сказавъ ёму, що о́тъ виряжає ёго самъ гетьманъ посланцемъ, зъ грамотою до цариці. Дідъ не любивъ довго збіраться: зашивъ грамоту въ шапку, вивівъ коня, почоломкався зъ жінкою та зъ двома своіми, якъ вінъ іхъ звавъ, порося́тами, зъ котрихъ одинъ бувъ рідний батько хочъ би й вашому
