мовъ той вихоръ; торкне рукою по кобзі, по всіхъ струнахъ, та заразъ, узявшись у боки, і летить навпри́сяди: утне пісні, — гуляй душа!.... Ні, мину́ли вже тіі часи: не бачити вже більше запорожцівъ!… — Отъ, якъ зустрілись, слово по слову, — чі довго пізнатися? Почали балакати, такъ що дідъ бувъ уже зовсімъ і забувся про своє подоріжжя. На́пійка почалась, якъ на весільлі передъ великимъ постомъ. Та, мабуть, на останку надокучило бити горшки та шпурляти въ людей грошима. Та й ярмаркові жъ не вікъ стояти!
Отъ, умовилися нові товариші, щобъ не розлучатися і дорогу держать у купі. Було давно надъ вечіръ, коли вони виіхали въ поле. Сонце пішло на спочивокъ, де-не-де горіли замість ёго червоні пасма; на-около миготіли ниви, якъ празникові плахти чорнобривихъ молодиць. Нашого запорожця страшенні теревені взяли. Дідъ та ще другий припле́нтачъ-гульвіса подумали вже, чі не бісъ засівъ у ёго. Звідкіля що́ й бра́лось! Приведенціі та пригоди розказувавъ такі чудні, що дідъ разівъ скілька хапався за боки, та мало кишокъ не порвавъ одъ сміху. Тілько-жъ въ полі де далі все більше сутеніло, а разомъ зъ тимъ ставала безладнішъ молодецька мова. Далі оповідачъ нашъ зовсімъ замовкъ і здригався при найменшому шелесті.
„Еге-ге, земляче! та ти бо вже не на жарти почавъ совъ лічити. Вже думаєшъ, якъ би додому, та на пічъ!“
— Передъ вами нічого таіться, сказавъ запорожець, одразу повернувшись, і звівъ на іхъ нерухомий
