та й годі! Що за лиха година! Розігнався зновъ, дійшовъ до середини, — ні, не втне! — поги неначе росо́хи поробились. „Ачъ, диявольске місце! ачъ сатанинська морока! Уплутається-жъ Иродъ, ворогъ роду людського!.. Ну, якъ же-жъ таки прийияти сорому передъ чумаками?! Ушкваривъ зновъ, тай почавъ різати дрібно, дрібно, — мило подивитись; тілько-жъ до середини, — ні, не танцюється, тай годі!… „А, гемоньський сатано! бодай ти задавився гнилою динею! бодай ще бувъ малимъ здохъ, сучий сину! отъ на старість у який соромъ увівъ!
І справді ззаду хтось засміявся.
Озирнувсь, — ажъ ні баштана, ні чумаківъ, — нічо́го; і позадъ ёго нема нічого, і попереду — нічого, і збоку, — скрізь чисте поле. „Еге-ге!.. ссс…отъ тобі й маєшъ!“ Прижмурився дідъ, придививсь, — місце, здається, трохи знакоме: збоку — лісъ, зза лісу стирчить якась віха́ і видко тую віху́ далеко, далеко на видокрузі. Що за лиха година? та се жъ голубьятникъ, що въ попа на горо́ді. Зъ другого боку тежъ щось мріє; придивився, — ажъ то тікъ волосного писаря. Отъ куди запроторила нечиста сила! Покрутившись кругомъ, натрапивъ дідъ на стежку. Місяця не було видно, — замість ёго блискала тілько біла пляма крізь хмару. „Завтра буде вітряно!“ подумавъ дідъ.
Далі зиркъ, ажъ оддалікъ стежки спалахнула свічка. „Ачъ!…“ Спинився дідъ і руками не зведе, тілько ди́виться. Свічка згасла; тілько ще трохи далі зайнялась
