— „Оце!“ писнувъ дзёбъ.
— „Оце!“ ме́кнувъ баранъ.
— „Це!“ ревнувъ медвідь.
Жахаючись, озирнувся дідъ навкруги себе… Боже мій, яка нічъ, — хочъ въ око стрель! ні зірокъ, ні місяця. Кругомъ провальлє! підъ ногами бездонне провальлє, надъ головою нависла гора, і отъ-отъ-отъ, здається, такъ і пова́литься на ёго! Ажъ ось здається дідові, що зза гори моргає якась морда… у-у! нісъ — наче той ковальский міхъ; ніздрі — въ кожну відро води влізе; губи, — ій-же Богу, мовъ дві колоди! Червоні очі викотились до-гори… Та ще й язика висолопило, та й дражниться! „А, дідько бъ тобі ути́сся!“ промовивъ дідъ, кинувши казанокъ: „задавися ти своімъ скарбомъ! що за паскудна морда!“ — та вже бувъ посу́нувъ звідти, але побачивши, що все та́къ, якъ і перше, вінъ спини́вся. „Се тілько лякає нечиста сила!“ Взявся зновъ до казанка, — ні, тяжкий. Що робить? Не покинути-жъ тутъ! отъ зібравшись зъ усією силою, вхопився вінъ за ёго руками: „Ну, вразъ, вразъ! ще трохи, ще, ще!“ витягъ.
„О! тепе́речка понюхати табаки!“
Добувъ табатирку. Отжежъ, перше, ніжъ понюхати, подивився добре навкруги, чи нема часомъ кого. Здається, що нема; коли се, здається ёму, що пенёкъ надимається й са́пає, ростуть ёму вуха, червоні очі наливаються, ніздрі роздимаються, нісъ зморщився, і отъ такъ і збірається чхнути. „Ні, не буду нюхати табаки!“
