кажуть! звідкіля старовини́ не видеруть! якихъ страховинъ не наверзуть! Нігде, може, не було розказано стілько дивного, якъ на вечерницяхъ у пасішника Рудого Панька. За-віщо мене прозвали мене миряне Рудимъ Панькомъ, — ій Богу, не можу сказати! І волосся жъ, здається, у мене теперъ більшъ сиве, ніжъ руде. Та у насъ, не прогнівайтесь, такий звичай: якъ дадуть люде яке прозвище, то й у вікъ віківъ воно зостанеться.
Бувало зберуться, проти свята, добрі люде у-гості, въ пасішникову хижку, посідають за стілъ і тоді прошу тілько слухати! І то сказати, що люде були не просто́го розбору, не які небудь мужики хуторянські… такъ, може иншому і пови́ще пасішника, зробили бъ своєю гостиною честь.
Отъ наприкладъ, чі знаєте ви дяка Диканськоі церкви, Хому Григоровича? Отъ такъ голова́! Що за оповідання вінъ умівъ розказувати! Два жъ тихъ оповідання знайдете ви въ сій книжечці. — Вінъ ніколи не носивъ пістрёвого каптана, який вамъ часто доведецця бачить на селяньскихъ дякахъ; отъ заходьте до ёго хоть і въ будень, — вінъ васъ завжді зустріне въ каптані зъ тонкого сукна, отъ такоі барви, якъ захоложений картопляний кісіль; за те сукно плативъ вінъ у Полтаві либо́нь чі не по шість рублівъ за аршинъ. Въ ёго чобітъ, — у насъ ніхто не скаже на цілому хуторі, — щобъ чути було дёгтемъ: тілько всякому звісно, що вінъ мастивъ іхъ самимъ найкращимъ смаль-
