цемъ, якого, здається; радий бувъ би инший мужикъ положити і въ кашу. Ніхто тежъ не сказавъ би, щобъ вінъ коли небудь сякавъ носа у полу одъ свого каптана, якъ то роблять инші люде ёго звання, — але достававъ зза пазухи гарненько зложену білу хустку, вишиту по всіхъ краєчкахъ червоною заполечею, і, зробивши що тамъ слідъ, складавъ іі знову, якъ завжді, у дванадцятеро і ховавъ за пазуху.
А одинъ зъ гостей… ну, той уже бувъ такий паничъ, що хочъ заразъ одясти засідателемъ, або підкоморіємъ. Бувало постановить передъ себе палець, та дивлячись на кінець того пальця, і почне розказувати — химе́рно, та му́дро, якъ у тихъ друкованихъ книжкахъ! иншимъ часомъ слухаєшъ, слухаєшъ та ажъ ро́збачъ візьме! Нічого, хочъ убийте, не второпаєшъ! Звідкіля вінъ і слівъ достававъ такихъ? Хома Григоровичъ яко́сь то ёму про се гарну сплівъ при́казку: вінъ розказавъ ёму, якъ одинъ школяръ, що учився у якогось дяка читати та писати, приіхавъ до батька і ставъ такимъ лати́нцемъ, що навіть забувъ нашу мову християнську, усі слова звертавъ на „усъ“: лопата у ёго — лопатусъ, баба — бабусь. Отъ, трапилось яко́сь, пішли вони у-купі зъ батькомъ у поле. Латинець побачивъ граблі тай питає въ батька: „Якъ се, батьку, звецця по вашому?“ тай наступивъ, роззявивши рота, ногою на кілочки. Батько не встигъ зібратись зъ одповіддю, якъ держально, розлетившись, піднялось у-гору, та торо́хъ хлопця въ лобъ! „А, проклятущі граблі!“ скри-
