— Дурачок ти, Грицунь, накажи мене бог. Хоч обижайсь, хоч нє, а ти дурачок. Поняв? Ну, куди ти йдеш? Куди? По віщо.
Грицунь сказав, що він іде найматись. Кузь цілком резонно одповів йому, що нам поспішати нема чого, бо коли нас тут не наймуть, то ми підем у лоцманські села і візьмемо по десять рублів у день.
Я не хотів мішатись до них. Мені згадалось, що очі дівчини не раз, а два зупинились на мені. Хм! мені все-ж таки цікаво було, чого вони зупинялись.
— А знаєте що? — устав я: — може-б таки й справді іти найматись?.. Якось воно… Поки ще ті лоцманські села, а тут втеряємо.
Кузь грізно повернувсь до мене, але я закинув свій клунок на плечі і підійшов до зраділого Грицуня.
Кузь подивився на мене, на Грицуня, сказав, що «з такими сволочами говорить-би не слід» і став теж зав'язувати свій клунок.
Ми таки найнялись. Нам дали таку ціну, що иншим разом Кузь тільки-б циркнув крізь зуби й посміхнувся. А тепер і слова не сказав. Узяв завдатку п'ятдесят копійок і купив штани. Але Грицуневі навіть не похвалився і тут-же біля гарби одяг їх на старі. Одяг, закурив цигарку, сперся спиною на драбину і на штани вже не дивився. Вони йому були ні по чом. Схоче дьохтем вимаже і то не жаль. Хай дивиться, хто хоче. Він навіть ноги схрестив.
А Грицунь і не бачив того. Він дивився зовсім у другий бік. Сам сидів на драбині, спустивши ноги в гарбу. Навкруги стояв гомін людських голосів, ржання коней, хльоскання батогів. Течіями туди й сюди пливли голови дядьків, жінок, у брилях, картузах, хустках. Грицунь на те не дивився. З неба сміялось сонце,
