— Значить, я брешу? — криво посміхнувся Кузь. Він уже сподівався навіть і це почути від Грицуня.
Але Грицунь того не сказав. Він тільки сказав, що економія дуже гарна, що тут усе так мило і гарно.
— Так! — циркнув крізь зуби Кузь. — Ето називається: «пропав я мальчишка, пропав я навсігда». Ну, дєло твоє… Ходім!
Ми пішли на кухню, а Грицунь зостався надворі. І я, озирнувшись, бачив, як він дивився на вікна управляющого.
Що Грицунь «пропав», про це вже й балакати не варто було. Ми таки й не балакали, а тільки сміялись. Бо це таки справді було смішно і безсоромно: злигатись з панською наймичкою, з якоюсь горничною, яка тільки вміє до всіх зуби виставляти.
— А що в придане візьмеш за нею? — кричали Грицуневі дівчата, вертаючись ввечері з роботи й поспішаючи за ним. (Він завжди біг попереду).
Грицунь мовчав. Він не любив, коли його про це питали.
Тихо посміхався степ. А позаду співали Грицуневі весільної. І невеличкі ярки обгортались сумом вечора.
Грицунь ще швидше поспішав. Рідко-рідко вечеряв з нами і хутко зникав десь за панським садом. Часом чути було його тоненький свист, а в кущах легеньке кахикання дівчини з синіми очима. Звалась вона Оленкою. Кузь-же навіть і не сміявся. Чи жив на світі якийсь Грицунь, чи ні, він того не знав. Може й бачив иноді цього хлопця з смуглявим лицем, але йому не було до нього ніякого діла.
Тільки раз, вкладаючись спати, він несподівано муркнув:
— Оттак пропав хлопець… Ех!
І сплюнув.
