Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/230

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

щах, а вночі розлазились по городу й заробляли собі на прожиток усякими ночними способами. Потім цих заробітчан поліція порозганяла звідти й тепер там, у яру, хлопцям чудесно було грати в м'яча, в скраклі, в бабки. Провалля глибочезне, ні м'яч не вискочить, ні бабка. З одного боку — височенна стіна, рівна, глиниста, з кущиками молочаю, які бо-зна як попричеплювались там. З другого — крутий, зелений схил, по якому жовтими мотузками попереплітались стежки. А широке те провалля було таке, що ніхто з хлопців навіть замашним черепочком не міг перекинути з одного боку на другий.

Коли Васько підходив до провалля, заклавши обидві руки в кешені й насвистуючи, хлопці якраз вилізали з нього. Побачивши Васька, вони закричали:

— О, Жар-Птиця йде! Ти куди, Жар-Птиця?

Васька звали Жар-Птицею за те, що він був рудий, аж червоний; тільки брови йому були темні та очі сірі, а вся голова неначе з червоного золота. Часом дражнили й Горобеням, а це вже через те, що все лице його було вирите ластовинням і подібне було до горобиного яйця.

Васько, не хапаючись і ніби не чуючи криків, одсунув кашкета на потилицю й зовсім, як босяк Савка, заспівав:

— Говорила сину мать:
Не водись з ворами,
А то в каторгу зашлють,
Скують кандалами.

Циркнувши крізь зуби, він повагом підійшов до хлопців і вмить підставив Посмітюсі ніжку. Брикнувши ним об землю, він насів на нього й наступив коліном.

— А хто Жар-Птиця? Га?