Посмітюха затулив лице обома руками, підігнув коліна до голови, весь скоцюрбився й жалібненько закричав:
— Ой, не ти, не ти! Хлопці, обороніть!
— Ну, гляди, а то тут тебе й кончу. Вставай!
Після того поважно подав усім руку й сказав:
— А що вже додому чи як?
— Атож.
— Отто! Хто-ж у таку пору додому йде? Давайте лучче в гілки заграймо. Ходім.
Ні, хлопці не хотіли ні в гілки, ні в разовика. Навіть ящірок не хотіли ловити, бо вони вже й у гілки грали й з Микишкиного пістолета стріляли. Микиші трохи пальця не одбило порохом. Вони вже вилізали з провалля, а спускатись знов туди не мали охоти. Васько держав ліву руку в кешені і весь час любовно перебирав пальцями карбованця. Страшенно йому хотілося похвалитися ним, та як його зробити так ні з того, ні з сього, — ще подумають, що він ніколи таких грошей і в руках не держав.
На дні провалля бігали маленькі постаті хлопців, — то, видно по одежі, учні з ремесленої школи грали в м'яча. Унизу за проваллям розлігся город, розкотившись далеко-далеко по долині біленькими будиночками. За річкою, на вокзалі бігав по путях самотний паровоз, попихкуючи, як з люльки, клубами білого диму. Сонце стояло високо й заливало всю долину, гору, провалля, лісок за проваллям і сиво-синій степ за ним такою спекою, шо хотілось роззявити рота, як роблять кури, і сидіти десь у вогкому глинищі на дні яру.
Хлопці полягали на траву й позакривали обличчя кашкетами. Навіть Задьора і той приліг, а він-же ніколи не міг і хвилинки встояти на одному місці; маленький, чорненький, з стриженою кругленькою голів-
