кою, він був похожий на жвавеньку кузочку, що нишпорить поміж травинками.
Один тільки Васько стояв і, прижмуривши сірі очі, дивився на хлопців унизу. А ліва рука тимчасом усе перебирала карбованця; і такий він був милий, такий уже йому близький та знайомий, що хотілось вийняти й прикласти його до щоки, до губ, погладити його.
Раптом ліва рука неначе сама собою вийнялась із кешені. Васько переклав карбованця в праву руку й недбало підкинув його на долоні. Ніхто не помітив. Васько ще недбаліше, — так, наче якимсь камінчиком, почав підкидатися карбованцем. Навіть не дивився на нього, ніби задивився на «ремесників».
Задьора підвів голову, помітивши щось блискуче.
— О! А то що в тебе, Васько?
Васько підкидав собі й не відповідав: нічого особливого, срібний карбованець та й годі, що тут такого дивного.
— Хлопці! А гляньте, що в Васька?
Тут уже підвелись усі: і довготелесий, слабосилий Посмітюха, і опецькуватий, кругленький, як таракуцка, але раз-у-раз ніби сонний, Микиша в рожевій сорочці й новенькому кашкеті. Посмітюха аж став на свої довгі та тонкі, як у коника, коліна й здивовано роззявив рота, який у нього чомусь завсігди був слинявий. Качиний ніс у нього ніби ще довше витягся наперед од дивування.
— Тю! та це-ж у нього, кренделя, аж цілий руб! Де ти взяв, Жар-Птиця? Ану, покажи! Ану!
Васько й тут не сказав ні слова. Мовчки, байдуже подав карбованця Посмітюсі, а сам звернувся до Задьори й промовив:
— Ану, дай закурити.
Задьора не чув, бо так і кинувся до Посмітюхи.
