Посмітюха схопився на ноги, уп'явся в карбованця й давай його обглядати на всі боки.
— Настоящий! — дивувався він усе більше та більше. — Та новий, крендель, хай ти…
— Ану, Посмітюхо, покажи. Та дай, я подивлюся.
— Та одчепись! Та Задьоро! От, крендель!
Задьора таки видер карбованця у Посмітюхи. Тоді у Задьори видер Микиша, а в Микиші вибив із рук Посмітюха. Але тут уже вмішався Васько й одняв карбованця: так і загубити можна, — покотиться, шукай тоді.
— Та де ти взяв його, Жар-Птиця?
Васько заховав карбованця в кешеню й замість одповіди строго сказав Посмітюсі:
— Давай цигарку! Живо!
Посмітюха засміявся своїми синіми зубами й вивернув обидві кешені, держачи їх кінчиками пальців.
— Нема ні чорта, — сплюнув Задьора. — Хоч-би хто-небудь потягнути дав.
— Ну, Жар-Птиця купить, — сонно сказав Микиша.
Посмітюха єхидно прижмурив одне око.
— Хто тобі сказав?
— Та в нього-ж аж цілий руб.
— Ну, та що?
Васько вийняв знов карбованця й підкинув на руці. Срібло весело й сліпуче заблискало на сонці, Васько обняв по ободочку пальцем, замахнувся, злегка приплющив очі й сказав:
— От-би кинути ним туди. Мабуть, перекинув-би аж на той бік провалля.
Задьора живенько подивився на Васькову руку з карбованцем, перевів на провалля, в одну мить зміряв і постановив:
— Ні, не перекинув-би. Куди-и! І до середини стіни не достав-би.
