лось під низькими стелями камер, він тільки посміхався своєю звичайно посмішкою. Його тягали по камерах, висаджували на столи, говорили над його головою палкі промови в його честь, — Піня тільки кумедно поводив головою і добродушно показував усім свої ріденькі зуби.
— Хочеш бути старостою, Піня?
— А чому ні? Хто не хоче бути старостою? — розуміючи жарт, одповідав Піня також жартом.
Але коли Тимошка, Сердюков, дядя Дум-Дум, Замирайло і декільки членів «аристократії» цілком серйозно, поважно й навіть суворо заявили йому, що він є староста, коли перенесли його паршивеньку ковдру й подушчину на матрац старости, коли дали йому списки товаришів, весь папір, тютюн, цукор, сіль, ящик оселедців, коли сказали, що з цього моменту порядок, спокій і добробут коридору лежить на його плечах, — тоді Піня перестав посміхатись і став такий блідий, що навіть на підборідді видно було ластовиння.
— Ви розумійте, товаришу, що це не жарт, а серйозна й відповідальна річ, — сказав товариш Сердюков. Сам товариш Сердюков, якому завжди передавали в блискучих кастрюльках пресмачні котлети з города. Сам товариш Сердюков, який читав по-німецькому другий том Маркса і ніколи не вступав ні з ким в які-небудь ближчі відносини.
Піня почав щось говорити про те, що він не годиться на старосту, що він нічого не знає, що він собі малообразований робітник… Але його не слухали навіть, це й без нього добре всім було відомо.
— Ну, тепер, братіку, кінець! — рішуче проговорив Тимошка. (Між иншим, це його була пропозиція вибрати Піню старостою). — Проголосували і шабаш, ні-
