воно так робилося, що от зовсім маленька хмаринка, а що далі, то ставала все більшою та більшою, розпухала, прибирала різні форми, стаючи подібною то до сивого діда з короною на чолі в довгому балахоні, то до ліжка з величезними подушками; один раз навіть на Посмітюху з його качиним носом було похоже.
Гімназисти внизу так завзято кричали, реготались і тупотіли, бігаючи, ногами, що Задьора боявся, як-би Васько не глянув униз. Але Васько стояв, як статуя. От упертий! Це вже не дай бог! Ну-ну! Невже-ж він і ніч стоятиме там? А як засне та впаде? От бісової душі гадюка, й залізла-ж якраз туди! Та хіба її не можна вигнати?
Задьора почав думати, як-би вигнати гадюку, але нічого не придумувалось, бо страшенно хотілось їсти й сонце пекло немилосердно. А Микиша й Посмітюха десь пообідали собі та пішли, свинота, на річку купатись.
В яру затихло. Вже розійшлись і гімназисти. Сонце спустилось нижче. Васько раптом хитнув палицею, націлившись бити. Але так і застиг знову.
— Васю! — крикнув Задьора. — Що там?
Васько погрозив палицею. Але Задьорі так цікаво було знати, чого замахнувся Васько, що він знов закричав.
— Може гадюка вилізла?
Васько мовчки захитав головою. От, проклята пара, утікла знов. І що-б то вилізти трохи далі, — мабуть, тільки носа показала. Раптом Задьорі майнула чудесна думка в голові.
— Васю! Слухай, Васю! А знаєш що? Ти, Васю, викури її! Знаєш, запали над діркою соломи й кізяку і махай рукою, щоб дим туди йшов.
Задьора аж навколішки став од хвилювання.
