Вогонь ледве жеврів. Я подивився на свого співночліжника. Він спав, накривши голову піджаком, з-під якого чулося густе й голосне хропіння, похоже на звук тупої пилки по дереву.
Я підклав гіллячок у вогонь, прокашлявся, голосно позіхнув, — босяк не притих ні на мент. Лежав він боком і видно було при червонім світлі місяця широку роззявлену дірку кешені в штанях, де були гроші. Дурний чоловік: без всякої бійки можна було витягнути у нього гроші і він навіть не почув-би того. Я ліг на своє місце. Але спати не можна було: комарі літали цілим роєм круг голови і кусали з таким сказом, неначе завзялись вигнати мене звідци. Я трохи не в самий вогонь ліг, але нічого не помагало.
Босяк-же хропів ще смачніше. От варто-б повчити цього нахабу: устати, потихеньку витягти гроші і закопати їх у пісок, тут-же біля нього. А вранці, коли кинеться до грошей й, не знайшовши, почне лютувати, прочитати йому підходящу нотацію і показати, де його гроші. От, мовляв, дурню, бачиш, як благородні люди поводяться. Він буде зворушений і піде собі з миром, несучи з собою ясний спомин про чесного й великодушного подорожнього.
Та й на пику його втішно було-б подивитись після того, як він не знайшов-би в кешені своїх капіталів. От у сказ прийшов-би!
Я підвівся й ще раз подивився на скоцюрблену, з підігнутими під себе колінами, постать гостя. Кешеня лукаво, спокусливо роззявилась і манила своєю діркою. Хіба спробувати.
Я потихеньку встав і підійшов до босяка. Рипке, низьке хропіння чулося з-під піджака. Піджак злегка то здіймався, то спадав, і здавалось, що то хвилі цього храпу його здіймають.
