Дядько хотів одповісти, але кобильчина, певно заслухавшись нашої розмови, взяла та й стала собі, злегка помахуючи поскубаним хвостом.
— О! — здивувався дядько, хоча, правду казати, час-би йому було вже й звикнути до цього. — Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!
Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене.
— Театр, кажете? Ні, театру не бачив… Не знаю… Що не знаю, то не скажу… Грають, кажете? Не чув, не чув…
— І про Гаркуна-Задунайського не чули?
— А то-ж хто? Сродственик ваш який, чи як?
— Ні… так собі.
Я змовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся нарешті до кобильчини.
Години через півтори ми в'їжджали в бажаний N.
— А це вже і N, — привітно повернув до мене свою руду бороду дядько. — Ото собор… о… А то пошта…о…
На цьому слові йому прийшлось змовкнути, бо ми виїхали на бруковану вулицю.
«Так оце N!» — думав я, і повертався на всі боки, не вважаючи навіть і на те, що під боком у мене стало колоти від «мостової».
Ми були саме на плацу. Тут уже я побачив на очі й собор, і базар. Плац був порожній, мертвий, тільки з боків його стояли ряди крамниць з чимсь червоним на дверях, з стільчиком коло входа і з неодмінною калюжею біля кожної, повною черепків, лушпайок та сміття. За крамницями йшли рундучки з насінням, перцем, бубликами; далі якісь порожні стойки, а ще далі починалася вже вулиця. На заляпанім, обшарпанім будиночку, що стояв під залізним червоним дахом на розі вулиці, висіла вивіска з написом: «И здесъ
