любопытно выпить і закусить Кышліхцы. И розкурка табаку».
Що там було таки справді «любопитно», про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значити останні слова, то як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадати і вже аж дядько вивів мене з непевности.
— Та то кислиці! — повернувся він до мене, коли я його запитав про «кышліхцы».
— Кислиці?
— Ну-да! Бо єврей, знаєте… От у нього замісць «кислиці» та «кышліхцы». Кислиці… Ну-да, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз-у-раз кислицями закусювали… Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!
Слухняна конячинка зараз-же як прикипіла.
— Що таке? — спитався я.
— Та вам-же до «Малоросії»? — зстрибуючи, кинув він і почав витягати мого чемодана. Я подивився на «Малоросію». То була друга половина тої «любопитної» пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма од рук, висіла вивіска, що показувала: «Номера для прыежающих Малоросія», Стіни цеї «Малоросії» були облуплені: вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо «Малоросією» і що в неї було «малоросійського», не відомо. Хіба через те, що хазяїном її був єврей і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса».
Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем, і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного, брудного, невеличкого коридорчика в самих різних позах лежали декільки великих і малих євреїв. Ноги одного були
