на вартового, повалить його на землю і цим дать всім останнім збігти у ярок, де будуть стоять екіпажі. От мій план. Звичайно один мусить пожертвувать собою для всіх. Кинем жеребок. А коли може вирватись і він, тим краще. Але рискує здорово. Ну, що ви на це?
Ми мовчали. Багато було правди в словах Залєтаєва, але погано те, що один все таки мусів загинути.
Риск, що й казати, річ хвилююча, ваблюча, але як смертний жеребок випаде?
— Ну, це дурниці! — флегматично сказав Голубов, як і звичайно.
Залєтаєв живо покосився на нього.
— Як дурниці?
— Та так. З якої речи рискувать хоч одним життям. Краще спробувать з другого боку, в иншому місці, провірити ще раз тут. І взагалі, я тут бачу щось… непевне. Чого ради раптом тепер виявилось, що наші плани не годились? Чого повітря не стане? Хто то сказав?
Аж дивно було, що цей сонний здоровенний дядя так розпалився й ожив. Дядя Дум-Дум лукаво посміхнувся й, підморгнувши до Сердюкова, сказав:
— А голубчику нашому, видно, не хочеться помирать.
Тоді Голубов повернувся до дяді всім важким тілом, серйозно подивився йому в лице і спокійно, рішуче промовив:
— Добре. Я згоджуюсь.
Дядя Дум-Дум засміявся й почав вибачатись, але Голубов уперто і вже знов флегматично[1] твердив:
- ↑ В'яло, байдуже.
