— Не хочу. Стою за план Залєтаєва.
— Ну, коли так, то й я! — задиракувато крикнув дядя Дум-Дум.
Виходило якесь чорт-зна-що, якесь змагання в безрозсудності. А втім, дяді Дум-Думові й Залєтаєву добре було змагатись, маючи за спиною довічну каторгу, себто майже смерть. А мені, наприклад, або Тимошці треба було задуматись.
Але Тимошка-ж і покінчив мої вагання. Як-не-як, а в плані Залєтаєва те гарно, що тут чорт забирай, зразу тобі воля. Риск є, але тільки для одного. В старому-ж плані цей самий риск у меншому, правда, розмірі був у всіх. Так нехай-же один пострада за всіх. Він, Тимошка, готов хоч зараз.
— А будемо копатись далі, марудитись, так нас і накриють. Тоді вже годі мештать!
— Згода! — сказав я. Зоставались Сердюков і Піня. Залєтаєв поглядав на останнього смакуючим поглядом. Піня стояв блідий, затихлий і чудно водив по нас широкими очима. Йому, мабуть, не вірилось, що це серйозно.
— Ну, Піня, а ти-ж як, чого замовк, га, — піднято спитав Тимошка. — Рішайся. Ти, брат, староста. Не можна.
— Я слухаю, що ви говорите. Скажіть ви, скажіть, тоді я скажу… — тихо сказав Піня.
Сердюков нахмурив лоба і дивився кудись під ноги, маючи такий вираз, немов вираховував якусь задачу.
— Добре, я згоден, — відняв він голову і подивився на всіх зміненими очима. І при цьому посміхнувся не притаманною йому, якоюсь запобігаюче-винуватою посмішкою.
Зоставався один Піня. Він чогось дуже передихнув і хриплуватим голосом промовив:
