Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/61

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— А, ні! Які там п'яні… Ну, як називаються ті, що з ума, з розуму сходять?.. Скажені. Га? Такі, що верзуть, що попало?

— А-а! Ті, що з розуму сходять! Закохані?

Мінасов знов глянув на мене.

— Ви, паниченьку, чи дуже дурні, чи дуже… розумні? Га?

Я волів бути дурним і здивовано подивився на його.

— Та чому?

«Калмик» не знав, що сказати. Ага, серденько, укусив? Ти, мабуть, ще й не знав, що глупота найкращий панцер. Я непорозуміло дивився на «калмика», а він мовчки шукав чогось на моєму лиці.

— Та так і не розумієте, що я кажу? — раптом спитав він.

— Ні, не розумію.

Він дрібно засміявся й легенько похльоскав мене по плечі.

— Ну, то й не треба… Не треба, кажу… Хе-хе-хе!

І знов подивився на мене своїми маленькими, дуже блискучими очима.

Я програв. Ну, добре-ж! коли так, то ось-же й тобі.

— А і ваш синок у цій хатинці сидів? — теж з приємною посмішкою несподівано спитав я.

Жандармові моментально злетів сміх з лиця. Очі стали страшні — прозорі, гострі, він аж вирівнявсь і зблід. Я почув, що в мені сильно забилось серце і, пам'ятаю, проти волі озирнувся круг себе. Крім карафки на столі, не було нічого підходящого.

— Ага, Степанюк уже сказав, — вмить майже спокійно муркнув жандарм і, знов посміхнувшись, додав: — у цій сидів, у цій самій! І синок мій тут сидів. Кла-