няйтесь, як стрінетесь. Тільки от та біда, що всі з цеї хатинки їдуть чогось у жовтий домик… Не знаю, чи приведе бог зустрітись вам… Не знаю…
Я мовчки посміхнувся. Але цей старий жандарм десь не мало бачив таких посмішок. О, чого він не бачив тут у цій «хатинці!» Чого тут не діялось!
— А у вас і часики є! — раптом сказав Мінасов, хитнувши мені на груди.
Я здивувався.
— А що-ж тут такого? То мій годинник. Ви на годинник показуєте?
— На годинник, на годинник… Не полагаєтьця… Ану покажіть. Загранишний?
Я не розумів, до чого він хилить, але вийняв і показав: це був дарунок одного мого приятеля, чорний, тонкий, як карбованець, годинник.
— Ловкі часики!… Треба в контору забрати… Пожалуйте сюда…
Я поклав годинник у кешеню і спокійно сказав:
— Мені офіцер дозволив мати його при собі. Я ще не такий дурний, щоб таким способом дав себе ограбувати.
Я це сказав навмисне, мені цікаво було подивитись, що він зробить і що може зробити. А коли ударить, — тим краще, я не поїду в «жовтий домик». І навіть скоса зміряв промежуток між моєю рукою й карафкою.
Але Мінасов тільки засміявся.
— Гарячий який!.. — навіть задоволено сказав він. — Ну, носіть при собі, носіть… Як будете їхати в «жовтий домик» самі подаруйте… Часики ловкі… У мене єсть синок в сищиках, так йому подарочок-би. Он любить такі вещички… Що? Не подаруєте? Хе-хе-хе!.. Подаруєте!..
