Перейти до вмісту

Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/63

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Я одсунувсь до ліжка і ліг.

— Спатки схотілось? Ну спіть, спіть… — добродушно згодився жандарм.

Я нічого йому не одповів і заплющив очі. До станції підходив поїзд. Койка моя дрібно трусилась підо мною, на пероні чувся гамір, біготня, крики. Можливо, що в цьому поїзді приїхав хто-небудь з своїх. Він має вигляд строгого, чепурного німця і солідно йде за носильником, який несе його міцний і дорогий куфер. Він і не знає, що над головою його лежить такий-же «чужоземець». А якби знав, то-що?.. Через годину він летітиме туди, куди мене повезуть. А коли вони мене повезуть?

Я розплющив очі й подивився на жандарма. Він сидів проти мене на канапі й мовчки чудним поглядом дивився мені в лице.

Я знов заплющився. Цікаво, чи довго він так дивитиметься? І що він хоче тим дурним своїм поглядом добитись? Прошу, прошу, — дивись хоч всю ніч! Тільки чорта з два ти чогось доб'єшся від мене. Днів через три-чотири мене одвезуть у Київ і твоє старе, чорне од злости серце так і не потішиться.

У Київі, розуміється, зараз в тюрму. «Женский уголовный коридор, мужской корпус», маленькі камери, спів вечірній, тужний, рідний; обличчя в «вовчках»,[1] дорогі та близькі.

Я знов зирнув на «калмика». Він так само не зводив з мене упертого, чудного погляду.

Що він мене гіпнотизує, чи що старий катюга? Чого він хоче?

А в тім, прошу, — дивись, дивись!

Я посміхнувся. Посміхнувся і жандарм, тягучою, тонкою і хитрою посмішкою.

 
  1. Віконця в тюремних дверях.