Я одсунувсь до ліжка і ліг.
— Спатки схотілось? Ну спіть, спіть… — добродушно згодився жандарм.
Я нічого йому не одповів і заплющив очі. До станції підходив поїзд. Койка моя дрібно трусилась підо мною, на пероні чувся гамір, біготня, крики. Можливо, що в цьому поїзді приїхав хто-небудь з своїх. Він має вигляд строгого, чепурного німця і солідно йде за носильником, який несе його міцний і дорогий куфер. Він і не знає, що над головою його лежить такий-же «чужоземець». А якби знав, то-що?.. Через годину він летітиме туди, куди мене повезуть. А коли вони мене повезуть?
Я розплющив очі й подивився на жандарма. Він сидів проти мене на канапі й мовчки чудним поглядом дивився мені в лице.
Я знов заплющився. Цікаво, чи довго він так дивитиметься? І що він хоче тим дурним своїм поглядом добитись? Прошу, прошу, — дивись хоч всю ніч! Тільки чорта з два ти чогось доб'єшся від мене. Днів через три-чотири мене одвезуть у Київ і твоє старе, чорне од злости серце так і не потішиться.
У Київі, розуміється, зараз в тюрму. «Женский уголовный коридор, мужской корпус», маленькі камери, спів вечірній, тужний, рідний; обличчя в «вовчках»,[1] дорогі та близькі.
Я знов зирнув на «калмика». Він так само не зводив з мене упертого, чудного погляду.
Що він мене гіпнотизує, чи що старий катюга? Чого він хоче?
А в тім, прошу, — дивись, дивись!
Я посміхнувся. Посміхнувся і жандарм, тягучою, тонкою і хитрою посмішкою.
- ↑ Віконця в тюремних дверях.
