І проти волі, зо злістю я почув, як про мені пройшов несвідомий, тоскно-хвилюючий страх.
Що за легкодухість? Чого? Що він мені може зробити тим наївним поглядом?! Хай собі дивиться. Спати!
Я рішуче повернувся до Мінасова спиною й постановив заснути. Я стомлений, мені треба спочинути і тоді я буду міцнішим, спокійнішим, я сміятимусь з злобного дідка.
Гомін на станції стих. Дзвеніло тільки на телеграфі та десь дуже далеко, наче хтось калошами по паркету, човгав паровоз.
Яка може бути година? Не більше семи-восьми. Тепер саме треба спати, в таку пору «він» не посміє мені нічого зробити.
А як візьме та накриє мене чим-небудь, щоб не чути було мого крику, і почне робити, що хоче? От тої ненависти божевільної, жагучої, що стоїть в його очах, усього можна сподіватись. Раз він рішив не спати всю ніч, сидіти, не рухаючись, і не зводити з мене очей, — сила ненависти його мусить бути велика.
І тут-же я помітив, що страшенно хочу спати. До цього часу не хотілось зовсім, а тепер так і мутило мозок.
Я й не зчувся, як заснув.
Скільки спав — я не знаю. Але, пам'ятаю, прокинувсь не сам собою, а наче мене хтось тривожно і жалібно будив, наче скоїлось щось непоправиме коло мене й хтось ридав над тим.
Я хутко розплющив очі. І зараз-же зачув, як хтось позаду тихо схлипував і щось шепотів. Я, зціпивши зуби й боячись зробити найменший шум, став помалу повертати голову. Серце мені билось з такою силою, що страшно було, чи не чути його стуку.
