Ось кругла стеля є жовтим кружалком від лямпи… Шепіт так само переривається старечим схлипуванням і чути:
«По веліцей милості твоей і по множеству щедрот твоїх… Яко раб… Прости і сохрани його»…
Ліжко моє раптом рипнуло. Я замер в своїй позі з неприродно викрученою назад головою, але ждав, що буде.
Шепотіння на хвилину стихло й потім знову почулось:
«Взбранной воєводє победітельная»…[1]
Я зробив рішучий рух і повернув голову зовсім назад.
— Хе-хе-хе-хе!.. — раптом розсипався по хаті насмішкуватий, злорадісний сміх. А прямо перед моїм лицем було лице Мінасова. Він стояв на колінях, спиною до мене, але з поверненою у мій бік головою.
Він сміявся, як чоловік, котрий ловко піддурив і радів з того в лице піддуреному.
— Розбудив я вас? Га? Хе-хе-хе! Молився, знайте та сокрушався о гріхах. Заплакав трошки. Думав, не почуєте, а ви почули. Дуже вже гірко плакав… За сина молився… хе-хе-хе!.. Звиніть, що побезпокоїв. Не буду більше, не буду… От устану даже, спіть спокійно, спіть…
Він устав і сів на канапу, сміючись та поглядаючи немене. А мені здавалось, що він тим поглядом хоче дізнатись, чи я вірю його сміхові. І чим більше він бачив, що я не вірю, тим злобніші ставали його очі.
Я одвернувся й знову ліг так само. Але заснути я вже більше не міг. Спочатку від того, що мені було чогось сумно. Сумно та й годі. І сум той в'язався з недавнім шепотом і хлипанням. Чого? Що за санти-
- ↑ Молитва.
