на них. Я ні про що не міг ні думати, ні згадувати, — єдине, що рятує ув'язнених. Мозок мій, здавалось мені, ставав усе меншим та меншим і от-от зщулиться до одного страшного пункта. Тоді я пропав. Зщулившись, він склеїться й тоді кінець всьому, все переплутається, змішається, забудеться, знищиться, — я поїду в «жовтий домик».
А Мінасов що-ночи провадив своє діло. Він теж не спав. Бо коли-б же міг те робити? Він був увесь жовтий з зеленявими смугами під незвичайно хоробливо блискучими очима. Лице все обвисло і було вимучене. Але він все з більшим і більшим задоволенням поглядав на мене, все з більшою веселістю запитував, як мені подобається життя у них.
Спочатку я пробував жалітись офіцерові, який допитував мене, але що той міг зробити. Може те все робилось навіть з його згоди? Він-же казав, що ось-ось мене повезуть звідци.
А повезуть! Я знаю, куди вони мене хотять повезти. Але того не буде!
Я зціплював зуби й цілі дні та ночі сидів на ліжку в тяжкому дріманні.
А Мінасов хіхікав і оповідав про тих, які були тут до мене, які так само, як і я, спочатку жалілись, лаялись, потім сиділи також на койці, поклавши голову на коліна. А далі раптом починали бігати по хаті. День-у-день, ніч-у-ніч, усе бігали. І вже зовсім не хотіли спати.
От не хотіли та й годі! Навіть не дрімали ніколи. Усе бігали та щось пильно думали. А там одного дня або одної ночи — як з ким — починали говорити таке, що й мала дитина зрозуміла-б, що то ні до чого. Деякі тихенько при цьому сміялись, а деякі лізли битись, кричали, рвали на собі волосся. А один був,
