який неодмінно хотів виколупати собі пальцем око. Звичайно в такому стані їх уже не могли тримати тут, — станція не лікарня: — їх одвозили у «жовтий домик».
Але були моменти, коли і я почував себе дужчим. Це бувало, звичайно, по півночі. Старий організм жандарма не витримував і він мимоволі засинав. А, чортове падло! Ні, ти не спатимеш!
Тоді я вже вставав, стукав ногами, карафкою, ходив по хаті і грюкав чим міг. І тоді в мене раптом прокидалось те, про що говорив мій кат. Я почував, що мені хотілось страшенно кричати. Не кликати на поміч, не жалітись, а просто без ціли дико й люто заревти. Коли я схоплював в собі це бажання, я зараз зі страхом сідав на ліжко й затихав. А Мінасов лукаво посміхавсь до мене спухлим від безсоння, страшним лицем.
І той сміх знов підносив мене.
— Я вам перешкоджаю спати? — голосно питав я, встаючи й ходячи по хаті. — Вибачайте, але я так виспався, що мушу трохи проходитись. На прохід у двір ви мене не пускайте, одже я хоч по хаті. Чудесна хатинка і оригінальна в ній будова! Правда!
Жандармові злипались старі, змучені очі, але він хитав головою і старався хіхікати.
Хіхікай, хіхікай, побачимо чия візьме! Він мене руйнував, але він-же мені й надавав сил. Ненависть, як і любов, давно вже сказано, рідні сестри і як одна, так і друга можуть щось дати. Я це побачив ясно тільки тоді. Моя ненависть була більша, ніж найжагучіша любов. Я чув кроки «калмика», як він ще важко й по старечому вступав на сходи. Голос його я розпізнавав на пероні, коли він говорив до кого-небудь. На лице його я не міг дивитись без сладострасного болючого пароксизму[1] злости. Иноді годинами я си-
- ↑ Припадок.
