дій і чадно марив про те, як я наступаю йому на горло ногою й з гидкого роздутого лиця його помалу видавлюється синій язик.
Я вже почав навіть скучати за ним, як він чогось довго удень не приходив.
І все то робилось мовчки й непомітно для чужого ока. Чи то мені так тільки здавалось? Та й кому-би то було видно? Степанюкові? Він був занятий своїм жолудком та, мабуть, і звик уже до таких історій. Офіцер? З ним ішла у мене комедія допитів, він знав тільки мої «показанія».
А більше я ніяких людей не бачив.
Раз по півночі я ходив по «ямі». Жандарм спав. Як я не стукав, як я не кашляв, він рішуче й безсило спав.
Я взяв шклянку й стукнув нею об карафку. Жандарм тільки зробив невеличкий рух і ще дужче засопів носом. Голова його, як звичайно, лежала на поручні канапи, а руки стомлено звисли вздовж тіла.
А, стара гидота! Ти спиш? Ні, ти не спатимеш. Ми не спатимемо.
— Слухайте, вахмістре! — підійшов я до його й злегка штовхнув рукою в плече. Він повернувся, але прокинутись не міг.
От узяти схопити руками за горло і душити, душити до раювання, до крику щастя! А потім утікти…
І раптом я вес замер: та як я не подумав про це до цього часу! Утікти. Розуміється! Ключі від камери у його в кешені: задушити, витягнути ключі, одімкнути й тихенько вийти на сходи, знов замкнувши двері. А там… Просто йти на пограничну лінію! Хай вбиває погранична сторожа, але ліпше смерть у чистім полі, під любовними зорями, в напруженню і щастю боротьби, ніж у «жовтому домику».
