Ні, душити не можна. Я був занадто слабий. Він міг підняти крик і все пропало. Треба обдумати.
Я вже боявся його розбудити. Треба обдумати.
Я обережно ліг на ліжко й став міркувати. Зробити петлю, кинути йому на шию і зразу сильно затягнути. Але як закинути на шию? Голова лежить на поручні й не пустить до шиї. Я шарпну і йому затягне тільки ніс або рота.
— Хе-хе-хе! Не спитьця? — раптом зачулось з канапи.
Я аж сів на ліжку. Невже він догадався?
Ні, по виразу лиця нічого непомітно. Але лице вже не таке сонне. Е, це неможливо! Він буде висиплятися і не спатиме тоді, коли потрібно! Треба инакше!
І от почалась гарячкова потайна гра у мене. Я хотів його вимучити так, щоб він спав, як убитий. Я хотів підбадьорити його й для того удавав, що приходить мій кінець. Це, власне, мені не важко було робити, бо не знати, чи то був, дійсно, кінець чи гра. Я, справді, вже не хотів зовсім спати. Цілий день я ходив по ямі, иноді навіть забуваючи, де я і чого ходжу, чого хочу. Голова робилась все легшою, але вже не горіла, а палала. Часом мені здавалось, що у мене на плечах не голова, а великий язичок лямпи. І від цього мені було смішно й весело. Я говорив про це Степанюкові, а він пильно дивився на мене й гикав. А иноді зідхав і одвертався.
Мінасов-же, дійсно, підбадьорювався й любовно поглядав на мене, — я давав йому велике задоволення. Він просто любувався мною й хіхікав радісно, щасливо.
А я теж хіхікав про себе.
Я вже винайшов спосіб. Коли він засне, взяти карафку, розмахнутись зо всеї сили і гепнути його про-
