Ранок. Сонце, підкрадаючись, обережно одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці.
Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до його, сміється своїми дрібними, біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно…
Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять — і полтавці, й київці, і орловці, й могильовці, дівчата, хлопці й старі. І так само, як і вчора, «кацапи» лежать окремо від «хахлів».
Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незґрабні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п'ятами. І, звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Иноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним од сонця носом та щоками, почухається і знов пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги.
Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде пароход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно й спо-
