кійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків лицем до сонця стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом.
Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечко одної купки полтавців хтось розіклав огонь і коло його сидять поважні дядьки й, гріючи руки, балакають. Це київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно.
— Так кажете, ви Таращанського уїзду? — помовчавши, говорить один, крутячи цигарку.
— Таращанського, — зідхає дядько в солом'яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь.
— Та-а-к… — лизнувши цигарку, миркає курець. Потім бере заскорублими пальцями жарину, закурює цигарку й, пихнувши нею, каже:
— А ми — Звенигородського…
— А як на врожай? — помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов'яга.
— На врожай? Та врожай нічогенький… Та яке з того утішеніє, коли нема на чому родити… На долоні-ж не вродить!
— А то вже так…
Мовчання. На вигоні стає де далі людніше і шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й
