регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей, там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміються до його.
— Так, так… — спльовуючи у вогонь, зідхає курець… — Утішеніє, коли в кешені є… Чи врожай, чи неврожай, а як у кешені бряжчить, той бог на небі добрий… Так, так… А чи й у вас була забастовка?
— Забастовка?.. Та була…
— Ну?..
Сумний дядько мовчить і дивиться в огонь: потім безнадійно посміхається й каже:
— Та що?.. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано.
Дядьки дивляться на його, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.
— Заштраховано? — перепитує курець. — Так, так… Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так, так… Як то кажуть: добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже… То так і панам… О-хо-хо-о.
Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка.
— Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев'ятими ворітьми гавкнув. Якого чорта чіпляється?
— Та невже? От немає в жаби хвоста, а то-б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра.
— А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться… Рудий шершень… Устав, то й ходи собі з чортом, а до людей не чіпляйся.
— А лови, лови! Перепиняй… Тю!
— Ачхи, білява! По чому зуби?
