Коло бараків стоїть юрба і щось чи розглядає, чи слухає когось. Вона все більшає й потроху присовується на цей кінець.
Дядьки задумливо мовчать. Ступнів на шість од їх лежать «кацапи» в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу й, посідавши на клунках, п'ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця їх серйозні, спітнілі й мовчазні.
— Так, так… — зідхає курець. — Хазяйствечко якесь маєте?
Сумний дядько зиркає на його й посміхається.
— Та маю… в очкурі…
— Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас?
— Бідують не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно-б іздох.
— Так, так…
Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з «кацапів» устає й без картуза підходить до неї.
Один з дядьків зідхає, підводиться й каже:
— Горе — море: пий його, не вип'єш…
— А не вип'єш, — охоче згожується курець. — Не вип'єш. Багато його, того горя… Бба-гато! А жити треба: хоч потрошку, а треба.
— Нічого! — посміхається сумний дядько. — Аби живі, а голі будемо.
— А будемо…
І всі сумно змовкають, дивлячись у вогонь.
Юрба насовується. Серед неї видно якогось чоловіка в сукняному «кацапському» картузі з цапиною борідкою й жовтим тоненьким носиком. Він, видно, несе щось важке в одній руці, бо схилився на один бік і
