Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які всі ворушились, лізли одна на одну, тріщали, крутились.
На березі щось кричали, бігали, Толя розтерявся — хотів бігти назад, але не можна — перед ним ціла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду. Вона наче спеціально хоче налізти на Толю, так весь час напірає на його кригу.
Толі зробилось страшно. В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли і сковзались по льоду. Хотілось упасти на лід, притулитись до його всім тілом і кричати, кликати на поміч.
Але він і те боявся зробити. Тільки стояв і тихенько став плакати.
А люде на березі хвилювались, кричали, радились, як вирятувати Толю і не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий друге, третій третє. Всі йшли рядом з крижиною, на якій стояв і плакав Толя, кричали, махали руками, кудись, когось посилали. А Толя тим часом все плив далі. Він уже випустив палицю з рук і хукав на червоні пальці, обливаючи їх сльозами.
Деякі з дорослих пробували зайти по крижинах до Толі з другого боку, але крига угиналась, ломилась під ними, і один швець навіть трохи не впав у воду.
В сей час звідкись узявся Федько. Він, як тільки Толя розтерявся на льоду і всі побачили, що злякався, — десь зразу зник. Його навіть хотіли вилаяти, що привів панича до такої біди. Але Федько як під кригу пішов.
— Ага! Злякався, стервин син! Шибеник чортів, навчив хлопця та й утік.
Усі вже знали, що Толя, хазяйський синок, а деякі навіть побігли за його папою.
