— Мусить! Та то не я один такий; нас здає аж двацять девять. А денно будуть питати по шістьох або сїмох. Нїбито разом, але як один говорить, то другий мусить тихо сидїти!
— А як ти що призабудеш, то най тобі другий пригане́.
— Коби то мож! А то сидять професори, що дивлять ся!
— На маєш! А то ви сидете нїбито коло тих панів?
— Та сидимо! Коло довжезного стола, а на нїм усякі — превсякі книжки.
— А ви на них читаєте?
— Во…о…о…о… хотїлибисте! Та кажуж вам: усе на память від дошки до дошки…
— На память? Усе? Від тогди, коли ти в школи пішов? — і старий покивував головою. — А в селї то я розказую, що ти вже з тих кляс виходиш і маєш усю науку від початку єще раз читати. А ті пани нїби все знають?
— Та де! Вони читають?
— Читааають? А то але́! Пани! Та пан все паном!
— Овва! Тай я можу бути таким паном…
— Можеш бути? Ой не дай
