Тепер гнав за нею аж на сьвіта край — та вона занюхала, відки вітер віє і втекла черес вікно.
— Мене нїхто не розуміє! Усї їдять моє серце! Навіть і та панна, що йде улицею, йде тільки тому, щоби гризти мою душу! До того така обскурна… — і він вихилив ся через вікно і крикнув за нею:
— Шкапа! Мальована шкапа!
Панна подвоїла чогось свій хід, а Ґеньо, урадований пімстою, сїв опять до книжки.
|
|
По обідї утихло.
Мінути бігли за мінутами мов сполошені конї, які нїхто не здержує. Вибила шеста і Ґеньо відсунув від себе книжки.
— Рано перескаджали менї десь усї, а тепер аби я заковав ся на смерть, то нїхто не прийде і не відірве мене від книжки!
А від тепер не показував ся уже нїхто до кімнати, в каменицї запановував супокій, а місто утихало. . . . . . . . . . .
Хвилї летїли за хвилями, за ними бігли мінути, за мінутами го-
