дини, а Ґеневи видавало ся, що се посуває хтось назбитки вказівки годинника, щоби скорше плили хвилї. А коли били години, то він вслухував ся в удари і числив їх супокійно; а за кождим послїдним вибухав майже спазматичним сьміхом.
»Псякров до чорта! Девята година! І колиж я то все зроблю? Що то буде, що то буде?«
І супокійно відповідав собі:
»Нї, я не знаю, що то буде!« і попадав в задуму і застановляв ся, »що то власне може бути?«
»Ну, ну, думай, думай! Маєш час! От застанови ся, як будеш летїти!«
І учив ся далї. Поодинокі уступи читав — перечитував по кільканайцять разів, але з тої науки не було хісна.
Став ходити по покою, пив воду, склянка за склянкою, щоби прийти до себе, курив папіроску за папіроскою, щоби прогнати сон.
Сїв знова до книжки, мав дочитати єще кілька біоґрафій з римської лїтератури. З початку глядїли на нього букви досить несьміло, а коли не дїлав їм нич злого, осьмілили ся і стали відтанцьовувати лянсіє. Якась далека музика втуро-
