вала їм, і одні букви кланяли ся ґалянтно, другі відклонювали ся, а треті поплескували....
Перед його очима пересували ся картини… якісь далекі… далекі…
Коло зеленого стола стояв директор і професори, в глубинї салї »нові академіки«, а за ними матуристи, котрі попа̀дали і семаки, що зависним оком споглядали на цїле торжество.
Господар кляси став промовляти. Розкладав руками, піднимав — знижав голос та покашлював, коли сего вимагала потреба.
— Ми вели вас до нинї, а нинї з жалем серця прощаємо. Ідїть вже самі! Вже самі кермуйте непевною лодкою Одиссея по розбурханім мори житя. А наша наука най буде тою зіркою, що має вам присьвічувати, що має вам вказувати дорогу на океанї житя! Ви свобідні! Можете служити тепер суспільности — свому народови!
— А та розбурхана лодка Одиссея, те море.....
Абітуриєнти покивували головами та потакували.
А коли професор став роздава-
