В ім'я цих „хвартушків“, в ім'я зажерливости й ненажерности европейського капіталу гнали під гранати й кулі сотні тисяч, мiллiони людей Росiї; одривали їм руки, голови, шматували, засипали живими в землю й мордували такими муками, яких ще ніколи не знала модськість. Усі сили землi, держави й народу викачували й гнали без перестанку туди, на побоїще, на фронти й там все це божевільно, в лютому, крiвавому екстазi нищили, трощили.
А в тилу очманіла руська інтеліґенція з крiваво-налитими очима, обнявшись в жандармами, уквітчавшись шворками, на яких її ще так недавно вішано цими самими жандармами, танцювала дикий, безглуздий, п'яний танок російського патріотизму. Ровхрiстана, заляпана кров'ю з фронту, вона в екстазі хапала нагаï з рук жандармів і хльоскала ними бiднi маси, роззятрювала їх, кидала в лють і гнала туди, на всесвітне побощще. Одкинувши всякий сором і честь, оголившись, стоячи на перехрестяı, вона, ця несподівана помішниця старого роспутника, кричала, вимахувала національним прапором, пінилась, лаялась, брехала, падала на коліна перед портретами царя, цілувала руки деспота й все прощала, все не пам'ятала.
Це був момент „срібного весілля“ старого деспотизму.
