у Носовці, було особливо моторошно. Проте ляк не виявлявся гостро. Ми всі знали, чого можемо дожидати од большевиків, але ніхто не думав ні про втечу, ні про оборону, усіх мов пригнітила апатія, мов кожному думалося: „я зробив все, що міг; більше нічого не вдію, то хай буде, як буде.“
Наладнати хоч трохи по людськи життя у ваґоні було нелегко, важко було здобути води, вмиватися доводилося прямо мікроскопічними порціями і тільки раз на день, їжу і чай доводилося варити самим, бо на станціях пріч хліба нічого не продавалося. Червонохрестні дрова скоро вийшли, залізниця дров не давала і купити було піде, досталося розживатися крадіжкою; тягнучи дрова з залізничих парканів, або і зовсім нові дошки з ваґонів по станціях. Поки з нами їхали кількось військових, се робили вони, але на якійсь станції вони повставали, і тоді довелося ходити красти дрова нам самим, в тім числі і двом товаришам прокурора, що їхали з нами. Я не пішов ні разу, і всі бачили, що те булоб мені дуже тяжко, і звільнили мене від того, хоч трохи і жартували з мене, а я не міг нічого відказати, бо таки користувавсь тими дровами і по совісти не був певний, що як би не було кому того робити, чи не пішов би і я красти, намерзшись та наголодавшись.
